Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 288 с.: портр.
Нехай виповідять людською мовою про лицарську діяльність нашу
поля й долини, хащі та гори, мури і гарматні рури, коли ви ставали
й воювали за свої вольності з мужнім і величним серцем, з рицарською
відвагою проти ворогів!
Самійло Величко
Книга «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі» відомої української історикині Олени Апанович розповідає про минулі часи та видатних синів України, про зародження козацтва, визвольну боротьбу українського народу, висвітлює невідомі та забуті сторінки української історії.
Українська Гетьманська держава проіснувала 116 років, з 1648 по 1764 роки, і за цей час мала сімнадцять гетьманів. Ось ці імена: Богдан Хмельницький (1648–1657); Іван Виговський (1657–1659); Юрась (Юрій) Хмельницький (1659–1663); Павло Тетеря, правобережний гетьман (1663–1665); Іван Брюховецький, лівобережний гетьман (1663–1668); Степан Опара, правобережний гетьман (1665); Петро Дорошенко (1665–1676); Суховієнко, кошовий гетьман (1668–1669); Дем'ян Многогрішний, лівобережний гетьман (1668–1672); Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669–1674); Іван Самойлович (1672–1687); Іван Мазепа (1687–1709); Іван Скоропадський (1708–1722); Пилип Орлик, гетьман в еміграції (1710–1742); Павло Полуботок, наказний гетьман (1722–1724); Данило Апостол (1727–1734); Кирило Розумовський (1750–1764). Кожен із них зробив більший чи менший внесок у розбудову української державності.
Але ж до 1648 року у назву «гетьман» вкладалося поняття найвищого військового керівника козацтва. Козацька республіка Запорозька Січ залишалася впродовж усього свого існування носієм української державності, її уряд очолювали кошові отамани, ознакою влади яких також була булава. Саме тому першими гетьманами прийнято називати тих козацьких керівників, котрі діяли з середини XVI століття. Імена цих людей, хоч вони й не мали офіційного гетьманського титулу, згадуються в історичних джерелах. Офіційно термін «козацький гетьман», або «гетьман Війська Запорозького» почали застосовувати з часів виникнення реєстрового козацтва (70-ті роки XVII століття). Під час великих походів і повстань влада реєстрового гетьмана поширювалася на все козацтво.
Безумовно, найяскравіша постать цього періоду української історії – Петро Сагайдачний. Саме під його проводом козацтво оформилося в могутню військову силу, запанувало на Чорному морі.
«Козацький полководець – таке традиційне визначення не розкриває всієї величі цієї могутньої, ще досі, по-справжньому не оціненої постаті в нашій історії, значення її діяльності для розвитку української нації.
Один із найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти – він уособлював людину доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу та думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії….»
Для своєї книги Олена Апанович обрала шістьох героїв з числа тих, хто тримав гетьманську булаву за період XVII–XVIII століття: Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Сірка, Івана Мазепу, Пилипа Орлика та Петра Калнишевського.
Авторка зупиняється саме на цих особах тому, що їх об'єднувало найважливіше – вони були носіями ідеї незалежності. Вони боролися за визволення Вітчизни від чужоземного панування, за відродження Української самостійної держави. Втіленню цієї ідеї в дійсність вони присвятили все своє життя, поставивши за мету попередньо вибороти звільнення українського народу від панування чужинців. Діяти цим гетьманам довелось у найскладніших, найтяжчих, іноді найтрагічніших для України історичних умовах. Такі великі держави як Польща, Османська імперія, Кримське ханство, Московія (пізніше Російська імперія), домагалися повного загарбання України, вели між собою війни за оволодіння її землями. Козацькі очільники були людьми дуже різними, суперечливими, але, безумовно, були постатями, чиїми іменами називають епохи. Отже, в історії України були доба Сагайдачного, доба Богдана Хмельницького і Мазепина доба. А гетьмани Іван Виговський, Петро Дорошенко, Пилип Орлик, наприклад, були ще й видатними державними та політичними діячами і талановитими дипломатами.
«Він [Сагайдачний] дивився на козаків не лише під кутом зору їхніх особливих станових інтересів, а й як на потенційних рушіїв українського суспільства в цілому. Сам він об'єднав військову силу козацтва з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України...»
«Небезпечно буде, не кінчаючи однієї війни з ворогом, другу починати внутрішню», – Іван Мазепа.
«Кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів», – Пилип Орлик.
«Поки ми живі, хіба що смерть наша може наблизити нашу неволю», – Богдан Хмельницький.
«Природним правом є визволятися від гноблення і трудитися, аби повернути те, що несправедливістю та переважною силою було забрано», – Пилип Орлик.
Дотримуючись історичної істини, авторка, висвітлює життя та діяльність українських гетьманів і кошових отаманів Запорозької Січі, їхній конструктивний внесок в історичний процес не тільки України, а й Європи в цілому.
Олену Михайлівну Апанович, кандидата історичних наук, дослідницю історії України середніх віків (1919–2000) ще за життя шанобливо називали козацькою берегинею. Це було визнання не лише її внеску у вивчення історії українського козацтва, а й тих величезних зусиль, яких доклала історикиня для збереження пам’ятних місць запорозької старовини.
Працювала у Центральному державному історичному архіві УРСР, захистила кандидатську дисертацію «Участь запорозького козацтва в російсько-турецькій війні 1708–1774 рр.» в інституті історії АН УРСР. У 1972 році зазнала переслідувань за відхід від догм офіційної радянської історіографії та була звільнена «за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами».
Пізніше працювала у Центральній науковій бібліотеці Академії наук УРСР. А з 1995 до 2000 року – у відділі історії України середніх віків Інституту історії України НАН України. Досліджувала історію України ХVІ–ХVIII ст., зокрема історію козацтва та Запорозької Січі.
За книжку «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі», яка витримала не одне перевидання, у 1994 році Олена Апанович була удостоєна Національної премії імені Тараса Шевченка.
Посилання на книгу в БД ДОУНБ: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/CE0F4A43-924C-40C1-9A57-17477CF35957
